Вітаю Вас, Гость! Реєстрація

Шпаргалка

Понеділок, 18 Грудень 2017

2.2. Типологія національних систем організації соціального страхування

У світовій практиці також склалися в основному три моделі організації соціального страхування. Перша з цих моделей характеризується тим, що розмір соціальних виплат поставлено в залежність від другорядних, зовнішніх чинників, зокрема, від зайнятості особи в тій чи іншій галузі, її службового становища тощо. Така організаційна форма соціального страхування має ряд недоліків, а саме: може забезпечувати невисокі рівні соціального захисту; має можливість існувати лише за умови бездефіцитного державного бюджету; її засновники (особливо держава) можуть відмовитися від узятих зобов'язань; породжує у суспільстві психологію соціального утриманства.

Друга модель сформована таким чином, що особи, які страхуються, і конкретні страхувальники, роблять певні внески, проте при цьому не враховується ступінь імовірності настання страхової події, тобто соціальний ризик. Страхування здійснюється на користь третіх осіб (наприклад, погашення поточних витрат з пенсійного страхування в Україні), а накопичення коштів не пов'язане із збільшенням зобов'язань.

Третя модель найбільш поширена в багатьох розвинутих країнах, оскільки дозволяє достатньо точно визначити, які виплати можуть бути здійснені. Вона базується на страхуванні конкретних ризиків. Розмір коштів має відповідати взятим страхувальниками зобов'язанням, а виплати не можуть перевищувати встановленого співвідношення між виплатами, що надаються, і надходженнями страхових коштів.

Найбільш важливою є проблема розподілу фінансової відповідальності між суб'єктами соціального страхування. Страхові платежі розподіляються між роботодавцями, працівниками, державою (державним бюджетом) та місцевими органами влади (місцевими бюджетами). Внески на соціальне страхування в тій чи іншій пропорції поділяються між роботодавцями та застрахованими. Частка останніх становить від 40 до 66% внесків. Наприклад, частка виплат застрахованих осіб відносно загальної суми страхового внескув деяких країнах становить: уЧехії-12,5% , Угорщині -1 1,5%, Німеччині - 20,2%, Австрії -17,2%, Королівстві Люксембург - 15,0%. Частка роботодавців у загальній сумі внеску коливається від 34 до 60%. При зміні економічних умов ці співвідношення змінюються. Незмінним залишається лише принцип паритетної участі у соціальному страхуванні.

В економічній теорії здійснено типологію соціального страхування за особливостями національних систем (на прикладі СІПА та країн Європейського Союзу (ЄС)):

1) за механізмами фінансування соціальних видатків;

2) за соціальним спрямуванням.

За механізмами фінансування соціальних видатків:

1.Північноєвропейський варіант (Ірландія, Великобританія, Скандинавські країни), де за рахунок соціального страхування покривається до половини соціальних видатків. Загальна сума відрахувань до фондів в межах 15% ВВП. У Данії та Швеції загальна частка соціальних видатків становить майже 40% ВВП, водночас соціальне страхування покриває лише чверть цих витрат у Данії та близько половини - у Швеції. В Ірландії ці показники становлять 20% і 33% .

2. Континентальний (Франція, Німеччина, Бельгія та Нідерланди). Частка соціальних видатків у ВВП становить близько 30%, дві третини з них покривається за рахунок систем соціального страхування.

Систему соціального страхування США можна умовно віднести до другого типу за пропорціями видатків між бюджетним та страховим фінансуванням, однак частка соціальних видатків у ВВП значно нижча.

За соціальним спрямуванням:

1. Система соціального страхування США, метою якого є підтримання мінімального життєвого рівня.

2. Системи країн ЄС, спрямовані на забезпечення основних життєвих потреб та недопущення суттєвого зниження доходів унаслідок дії чинників соціального ризику.

Найбільшого розвитку системи соціального захисту набули в країнах ОЕСР, де вони є результатом розвитку і вдосконалення тих перших захисних механізмів, що виникли в кінці XIX ст. У країнах, що розвиваються, системи соціального захисту, як правило, досі не набули належного рівня розвитку: лише в окремих урбанізованих країнах Латинської Америки є офіційні програми соціального забезпечення, що передбачають виплати за деякими ризиками. Окрему групу країн становлять країни з перехідною економікою, де відбувається відхід від системи державного патерналізму і створення системи соціального захисту, адекватної принципам ринкової системи.

У країнах ОЕСР діють розгалужені системи соціального захисту, що передбачають всі потенційні ризики та охоплюють практично все населення. Основними серед них є такі:

1. Системи допомоги по безробіттю передбачають забезпечення безробітним мінімального доходу. У цілому система допомоги по безробіттю дозволяє ефективніше проводити заходи зі структурного корегування економіки і запобігати значному падінню платоспроможного попиту навіть в період економічного спаду, що є потужним стабілізатором економіки.

2. Системи пенсійного забезпечення за віком дозволяють зберегти рівень життя осіб похилого віку на рівні, близькому до моменту виходу на пенсію. Державні пенсійні системи доповнюються недержавними та приватними. Зростання частки пенсіонерів за віком відносно кількості працюючих вимагає у сучасних умовах удосконалення системи пенсійного забезпечення на основі підвищення середнього віку виходу на пенсію, залучення пенсіонерів до роботи та заохочення добровільних систем пенсійного забезпечення.

3. Програми сімейної допомоги спрямовані на підвищення добробуту сімей з дітьми та рівня народжуваності. Крім сімейних виплат, система державної допомоги сім'ям з дітьми передбачає в більшості випадків пільгове оподаткування сімей з дітьми, пільги при оплаті житла, відпусток, перебування в дитячих дошкільних закладах та ін.

4. Країни ОЕСР створили системи загального високоякісного медичного обслуговування всього населення, що значно підвищує трудовий потенціал, здатність до високопродуктивної творчої праці. Ці країни намагаються реформувати системи медичної допомоги за рахунок запровадження в них елементів ринкової ефективності, не порушуючи при цьому принципу загальної доступності, та надання істотних пільг для лікування в разі захворювання.

Державне регулювання у соціальній сфері має на меті збереження та розвиток людського потенціалу в умовах ринкового середовища. Для здійснення соціальної функції держава використовує широкий арсенал важелів  законодавчого встановлення соціальних стандартів, фінансування соціальних програм, створення стимулів та преференцій для забезпечення відповідного добробуту громадян, податкової політики, політики доходів, активної політики на ринку праці. Важливою складовою соціальних гарантій уряду є встановлення обов'язкових соціальних мінімумів - прожиткового мінімуму, мінімальної заробітної плати, а також запровадження механізмів захисту доходів від інфляції індексації доходів.

Важливою сферою діяльності держави у сфері соціального захисту є політика зайнятості, або державна політика на ринку праці. В умовах глобалізації економіки та пов'язаних з нею вимог до якості робочої сили зростає значення таких заходів на ринку праці, як підвищення кваліфікації, перекваліфікація кадрів відповідно до потреб ринку, профорієнтація молоді, створення нових робочих місць у сучасних конкурентоспроможних секторах економіки.

Реалізація соціальної політики держави в країнах ОЕСР ґрунтується на податковій системі. Розвиток систем соціального захисту в XX ст. призвів до утворення в ряді країн ОЕСР особливої соціально-економічної моделі - соціальне орієнтованої економіки, або «держави добробуту», основними елементами якої є політична демократія, розвинена ринкова система, високий рівень економічного розвитку, розгалужена система соціального захисту. Для країн з соціальне орієнтованою економікою характерні: високий рівень доходу на душу населення, висока частка урядових витрат на соціальні потреби, вирівнювання в певних межах рівнів доходу, індекс розвитку людського потенціалу ООН, що наближається до 1. Зазначена модель соціальне орієнтованої економіки має істотні національні відмінності щодо механізмів забезпечення соціальної спрямованості розвитку та джерел його фінансування.

За ступенем державного регулювання у соціальній сфері можна виділити ліберальну модель та модель регульованого ринку. У першій групі країн спостерігаються менші витрати на соціальні програми, менший податковий тиск, більша соціальна поляризація у суспільстві та дещо більша частка населення, що перебуває за межею бідності порівняно з країнами, розвиток яких базується на концепції регульованого ринку.

Розвиток систем соціального захисту в країнах ОЕСР справляє вагомий вплив на збереження та розвиток людського потенціалу за такими напрямками:

1) розвиток і вдосконалення пенсійних схем та функціонування досконалих схем медичного обслуговування сприяли збільшенню тривалості життя;

2) системи допомоги по безробіттю та державна політика на ринку праці дозволяють підтримувати рівень безробіття в нормальних межах, а саме: безробіття більше не загрожує соціальною деградацією та бідністю;

3) соціальні програми сприяли ліквідації бідності в одних країнах та зниженню її рівня в інших;

4) соціальні програми та соціальна політика сприяли реабілітації та поверненню до активного життя значної маси населення; завдяки державним преференціям і підтримці багатьом удається самим піднятися над межею бідності, розпочати власний бізнес;

5) соціальні програми допомагають пом'якшувати наслідки циклічних спадів і погіршення кон'юнктури, а виплати різного роду допомоги забезпечують стабілізацію споживчого попиту;

6) соціальні програми сприяють підвищенню кваліфікації робочої сили, що досягається адресними інвестиціями у спеціальну і загальну освіту; це є потужним фактором, що впливає на потенціал зростання економіки та її модернізацію;

7) соціальні програми, ліквідуючи бідність, зменшуючи безробіття та вирівнюючи доходи, сприяють соціальній стабілізації суспільства.